znamennia@list.ru

середа, 12 березня 2014 р.

«Шевченківський вечір»

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.






11 березня у колегіумі відбувся Шевченківський вечір спільно з ТДВС ім. Й.Сліпого.
І знову – березень… І знову линуть до нас думи геніального українського поета… Традиційно український народ у цей весняний час звертається до постаті Тараса Шевченка,  до постаті,  яка у своїй величі була, є і залишиться ні з чим не зрівняною, невичерпною для людського подиву й осягнення.
«Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим», - писав інший український геній І.Франко.
Думи мої, думи мої
Ви мої єдині,
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині...

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим…
Однією з центральних тем у творчості Т.Г.Шевченка є трагічна доля жінки, матері. Саме їй присвятив цілу низку своїх творів. Із болем у серці він говорив про рідну матір, яку «…ще молодую – у могилу нужда та праця положила». Не кращою була й доля сестер, до яких поет ставиться з особливою теплотою. Одним із таких творів є поема «Марина».





Про жіночу долю згадує Шевченко і у вірші «Дівичиї ночі».
Шевченко — великий син України, що виявив свій талант у поезії, живописі, пісні; гордість і слава наша.
Ще в ранньому дитинстві Т.Шевченко проймався глибоким захопленням від славного і героїчного минулого українського народу. Із розповідей старого діда Івана поставали в уяві хлопчика мужні лицарі-козаки, їхні далекі походи на ворога. Усе почуте назавжди закарбувалося в пам’яті Шевченка, а потім ожило в його поезіях.




Здалека, з лівого берега Дніпра, видно, вкриту деревами чудового парку, гору — могилу українського Кобзаря.
 Здалека її бачать ті, хто пливе повз Канів Дніпром. Понад століття дивиться великий Кобзар звідси на Україну, якій віддав усі свої думки й почування.

Минатимуть роки, спливатимуть віки, а Т. Шевченко залишатиметься у пам'яті нащадків, бо є й буде Україна і народ український, який пам'ятає його заповітні слова «Заповіту».

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

Поема «Великий льох» продовжує тему викриття злочинів, скоєних російським самодержавством проти України. Автор розглянув проблеми, які призвели до втрати українцями національної свідомості, а самою Україною— державності.
Поштовхом до написання поеми стали археологічні розкопки могил. Ці дії сприймались народом як глум над його святинями. У центрі поеми — село Суботів, яке колись належало Богдану Хмельницькому і де москалі почали розкопки великого льоху.
У творі діють містичні (три душі, три ворони) і реальні (три лірники) постаті. «Великий льох» уособлює приховані сили українського народу для боротьби за соціальне і національне визволення.








  Закінчився вечір «Заповітом»:
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.




Немає коментарів:

Дописати коментар