Духовна єдність поколінь

24 березня у колегіумі-інтернаті «Знамення» був проведений виховний захід на тему «Духовна єдність поколінь», мета якого передбачала розширити уявлення колегіанток про родину, викликати бажання дізнатися коріння свого роду, примножувати його славу, розвивати пізнавальні інтереси, виховувати бережне і шанобливе ставлення до усіх членів родини.

Родина— це вся Україна!

           Дай Боже, щоб кожна дитина жила з татом і з мамою у великій, дружній та щасливій родині!

Шануйте батька, шануйте матір

Нам каже Біблія свята,
І щастям будемо багаті
На всі часи на всі літа!

 Родинне дерево ось тут укоренилось,
Та має біографію свою…

Потрібно всім це дерево вивчати,

Бо ми господарі на цій святій землі.

Коріння роду треба добре знати,

Дітей навчати, поки ті малі.

Бо що то за людина без коріння?

Як перекотиполе, що летить...

Без роду-племені, його благословення

Не може праведно на цій землі прожить.

Тому ми — молоде покоління, яке прийшло на цю землю жити сьогодні, повинні бути гідними нащадками наших предків, мусимо знати, берегти і примножувати все те, що заробили важкою працею, здобули у нелегкій боротьбі наші пращури. Це ті надзвичайно цікаві та багаті традиції, звичаї, які склалися за віки, це самобутня культура та побут України, і наша рідна українська мова, це і воля та незалежність нашого народу.

 

Іде в майбутнє рідна Україна,

У світле і високе майбуття.

І наш народ — одна свята родина,

А кожен з нас в родині цій дитя!

День духовної віднови у колегіумі «Знамення»

У колегіумі-інтернаті «Знамення» хорошою традицією є проведення Дня духовної віднови у часі Великого посту, щоб уся спільнота закладу змогла роздумати над своїм духовним життям, «примиритися» з Богом, зі своїми ближніми і гідно приготуватися до зустрічі з воскреслим Господом.

Цьогоріч День духовної віднови розпочався ще 18 березня у другій половині дня. Після обіду у нас була Вечірня і перша наука з отцем-духівником Зеновієм, який розповідав нам про важливість і необхідність уміння прощати. 

  Потім  колегіантки мали можливість молитися приватно, читати Святе Письмо або твори святих отців.

Зранку 19 березня у церкві Пресвятої Євхаристії  ми брали участь у Божественній Літургії, після якої у нас була друга науки з отцем. Далі ми молилися вервицю і мали цікаву науку з о. Петром. Він розповідав про шляхи, якими може потрапити у нашу душу зло. 

 

Учениці 10 класу підготували Хресну дорогу, на якій усі присутні змогли пройти з Ісусом його важку дорогу на Голгофу, дорогу до нашого спасіння. 

День духовної віднови завершився четвертою, останньою, наукою і молитвою, в якій ми доручали своє життя, кожну його хвилину Господу.

«Шевченківський вечір»

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.

11 березня у колегіумі відбувся Шевченківський вечір спільно з ТДВС ім. Й.Сліпого.

І знову – березень… І знову линуть до нас думи геніального українського поета… Традиційно український народ у цей весняний час звертається до постаті Тараса Шевченка,  до постаті,  яка у своїй величі була, є і залишиться ні з чим не зрівняною, невичерпною для людського подиву й осягнення.

«Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим», - писав інший український геній І.Франко.

Думи мої, думи мої

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині...

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим…

Однією з центральних тем у творчості Т.Г.Шевченка є трагічна доля жінки, матері. Саме їй присвятив цілу низку своїх творів. Із болем у серці він говорив про рідну матір, яку «…ще молодую – у могилу нужда та праця положила». Не кращою була й доля сестер, до яких поет ставиться з особливою теплотою. Одним із таких творів є поема «Марина».

Про жіночу долю згадує Шевченко і у вірші «Дівичиї ночі».

Шевченко — великий син України, що виявив свій талант у поезії, живописі, пісні; гордість і слава наша.

Ще в ранньому дитинстві Т.Шевченко проймався глибоким захопленням від славного і героїчного минулого українського народу. Із розповідей старого діда Івана поставали в уяві хлопчика мужні лицарі-козаки, їхні далекі походи на ворога. Усе почуте назавжди закарбувалося в пам’яті Шевченка, а потім ожило в його поезіях.

Здалека, з лівого берега Дніпра, видно, вкриту деревами чудового парку, гору — могилу українського Кобзаря.

 Здалека її бачать ті, хто пливе повз Канів Дніпром. Понад століття дивиться великий Кобзар звідси на Україну, якій віддав усі свої думки й почування.

Минатимуть роки, спливатимуть віки, а Т. Шевченко залишатиметься у пам'яті нащадків, бо є й буде Україна і народ український, який пам'ятає його заповітні слова «Заповіту».

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

Поема «Великий льох» продовжує тему викриття злочинів, скоєних російським самодержавством проти України. Автор розглянув проблеми, які призвели до втрати українцями національної свідомості, а самою Україною— державності.

Поштовхом до написання поеми стали археологічні розкопки могил. Ці дії сприймались народом як глум над його святинями. У центрі поеми — село Суботів, яке колись належало Богдану Хмельницькому і де москалі почали розкопки великого льоху.

У творі діють містичні (три душі, три ворони) і реальні (три лірники) постаті. «Великий льох» уособлює приховані сили українського народу для боротьби за соціальне і національне визволення.

  Закінчився вечір «Заповітом»:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отоді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

«Стояв Тарас на Лавровій горі»

Хто сказав, що дороги мовчать?

Що не вміють вони розмовляти?..

Я не вірю! Не  можуть мовчати

Ті стежки, де проходив Тарас…

Люба Ніжник

В історії кожного народу, серед її великих творців, є люди, імена яких оповиті невмирущою любов’ю і славою. Таким самородком українців є Т. Г. Шевченко, чия безсмертна спадщина – одна з найвищих вершин людського генія.

Т. Г. Шевченко для України – не просто народний поет, геніальний митець, доля якого обдарувала багатьма талантами. Національний пророк, апостол правди, заступник знедолених, провидець - так називають його українці. І в цьому немає перебільшення.

А ще Т.Шевченко – співробітник Археографічної комісії, за завданням якої восени 1846 р. поет побував у Київській, Подільській і Волинській губерніях, де записував народні перекази, пісні, легенди про урочища, могили, відомості про пам’ятники і давні будівлі, робив їх малюнки.

Як виконав це розпорядження Т.Г. Шевченко і досліджували колегіантки на уроці під назвою «Стояв Тарас на Лавровій горі», присвяченому 200-річчю з дня народження геніального митця. А найцікавішою для учениць була уявна мандрівка разом Кобзерем Тернопільщиною.

 

Під час заняття колегіантки переглядали відеоматеріали «Тарас Шевченко і Вишнівець», «Тарас Шевченко у Почаєві», «Тарас Шевченко в Кременці» і таким чином простежили маршрут Т.Г.Шевченка «Вишнівець-Почаїв-Кременець», ознайомилися з обсягом його роботи, проведеною у цих місцевостях, і систематизували та оформили зібраний матеріал.

Також урок допоміг зробити висновок, що талант – це іскра Божа, якою людина швидко спалює себе, освітлюючи цією пожежею шлях іншим. Саме так трапилося з Т.Шевченком. Він прожив коротке, але активне, стражденне життя, бо не шкодував себе, намагався зробити якнайбільше для свого народу, для рідної України.